П. І. Надолішній, професор кафедри

державного управління

і місцевого самоврядування ОРІДУ НАДУ при Президентові України,

д. держ. упр., професор 

Теорія і практика демократичного врядування: вітчизняна  традиція та уроки історії

(Тези доповіді)

З’ясування сутності загроз і викликів, аналіз допущених помилок потрібні сьогодні насамперед для того, аби усвідомити, що час на блукання політичними манівцями вичерпаний.  Імплементація положень підписаної і ратифікованої парламентами України та Європейського Союзу Угоди про асоціацію – це наш шанс отримати можливість жити за своїми законами у власному домі, що одвіку знаходиться практично у самому центрі Європи. 

При цьому важливо остаточно позбутися ілюзій щодо нашого північно-східного сусіда. Є багато причин, чому ми маємо і можемо жити з Росією як добрі сусіди. У цьому об’єктивно зацікавлені насамперед народи: і український, і російський. Але ми не можемо бути інтегрованими у єдиний соціально-економічний і політичний простір. Україна і Росія – дві принципово різні і поки що несумісні соціально-політичні і культурні, у широкому значення цього поняття, системи.

Так зване “возз’єднання України з Росією” у 1654 році зрештою мало наслідком  “тиху соціальну революцію на українських землях”, а саме – повну ліквідацію автохтонних українських інститутів влади, закріпачення селян, зруйнування Запорозької Січі, яку імператриця Катерина ІІ назвала “политическою потворою”.

В умовах абсолютної монархії з виразними рисами східної деспотії, об’єктивно не могла зберегти свою автономію Україна, де уже на початку  XVIII ст. були закладені підвалини демократичної традиції врядування. Вони знайшли закріплення у видатному політико-правовому документі того часу, що відомий як Конституція Пилипа Орлика.

Сьогодні українські “майдани” сприймаються Путінським режимом   точно так, як Запорізька Січ Катериною ІІ. А перспектива успішної, економічно міцної і незалежної України – як головна перешкода на шляху розбудови нової імперії під прапором “Евразийского Союза”.

Отже, священні ниті історії – це насамперед традиції народу.  Вітчизняна демократична традиція державотворення – це  сукупність поглядів на сутність  держави і публічної влади, ідейних, правових і організаційних засад народовладдя, розбудови державних і самоврядних інститутів, що склалися історично і передаються із покоління в покоління.

Процес формування засад української національної державності і її механізмів на демократичних засадах не припинявся, незважаючи на те, що українські землі перебували у складі різних держав. 

У сукупності вітчизняні адміністративні цінності цілком співставимі із системою сучасних Європейських адміністративних цінностей, основу якої складають: законність, відповідальність та підзвітність; неупередженість та чесність; етичність; демократизм, ін.

Повернення до ідеї народовладдя в українському науковому і політичному дискурсі відбувається з проголошенням державної незалежності і прийняттям Конституції України. Значною мірою завдяки становленню галузі науки «Державного управління»,  її специфіці як інтегрального знання, зроблено важливий крок на шляху обґрунтування концептуальних засад демократичного врядування.

Концепція демократичного врядування випливає з теорії народного суверенітету. В її основу покладено: розуміння інституту держави як основного політичного інституту суспільства, утворюваного самим суспільством задля свого збереження і подальшого поступу; уявлення про установчу владу як первинну щодо інших гілок влади. Демократичне врядування постає в якості  механізму забезпечення функціонування суспільства як цілісної саморегульованої системи, способу реалізації  публічної влади, завдяки чому досягаються:

відповідність публічної політики потребам суспільного розвитку;

реальна участь громадян у виробленні і реалізації публічної політики;

об’єднання  потенціалу усіх трьох секторів (публічного, приватного і громадського)  задля вирішення ключових соціально-економічних проблем;

постійний (а не епізодичний) контроль різних сегментів суспільства  за публічною владою.

 Формування концепції демократичного врядування  відбувається  в контексті фундаментальних цивілізаційних зрушень, якими ознаменовані кінець ХХ – початок ХХІ ст.ст., розвитку світової наукової думки про суспільство, державу і публічне управління, з використанням напрацювань сучасних теорій і концепцій, які складають теоретико-методологічну основу процесу, що отримав назву  «глобальної революції в державному секторі».

І якщо років десять тому викладені вище положення були лише теоретичними постулатами, то протягом останнього часу вони отримали підтвердження соціальною практикою. Усвідомивши антинародний характер попереднього державного режиму і не маючи законних механізмів для реалізації свого суверенного права українське суспільство вдалося до не конституйованої форми прямої демократії, причому традиційної – віче у формі майдану.

Особливістю ж України впродовж перших двох десятків років незалежності було те, що в країні по інерції розвиток відбувався двома потоками: окремо суспільства і окремо інституту держави. Нація функціонувала ніби у двох паралельних світах.

Перший – політичні декларації і реформаторська активність на рівні розробки і прийняття програм, ініціювання проектів законів і концепцій, їх наукового обґрунтування. Існувала свобода слова, відбувалося становлення демократичних інститутів...

Другий, утверджувалася і вдосконалювалася олігархічно-кланова модель інституту держави. Жодна із заявлених реформ не була доведена до кінця. Чимало з них і не розпочиналися. 

Тобто незважаючи на здійснювані часткові зміни деформації в інституті влади поглиблювалися, набували все більшого масштабу. У суспільстві наростало невдоволення владою. Відмова від підписання Угоди з повним ігноруванням суспільної думки стала тим поштовхом, що вивільнив накопичений суспільством протест.

Підписавши і ратифікувавши Угоду про асоціацію з Європейським Союзом наша країна,  нарешті, визначилася щодо вектора і стратегії свого розвитку.

У контексті завдань забезпечення миру і подолання наслідків агресії, стабілізації соціально-економічної і політичної ситуації, об’єднання країни перед новообраним парламентом постане необхідність не тільки внесення змін і доповнень до Конституції, змін до низки законів з метою започаткування і здійснення децентралізації, а й у цілому створення передумов для відновлення конституційного процесу.

З огляду на характер і динаміку суспільного поступу в країні набуває актуальності проблема інституціоналізації установчої влади.

Утворення Конституційної Асамблеї як консультативно-дорадчого органу при Президентові України було певним кроком вперед у практиці розробки проекту змін до Основного Закону країни, однак у межах старої парадигми.

У 2007 році в контексті подолання політичної кризи і започаткованого тоді конституційного процесу Центром політико-правових реформ було розроблено пропозиції щодо прийняття конституції за принципово новим порядком. Враховуючи історичний та сучасний зарубіжний досвід пропонувалося зробити це через Конституційні збори – загальнонаціональний представницький орган спеціальної компетенції. Ще раз такий порядок було  запропоновано уже в процесі підготовки останнього проекту конституційної реформи 2012-2013 рр.

Нещодавні безрезультатні спроби внести зміни у виборче законодавство, змінити способи обрання народних депутатів і фінансування  виборчої кампанії, ін., показали, що Парламент дійсно не може сам визначати основи свого статусу та діяльності, спосіб свого формування і т.п.

Новообрана Верховна Рада має внести зміни до чинної Конституції, якими передбачити утворення загальнонаціонального представницького органу державної влади спеціальної компетенції (Конституційних Зборів, Конституційної Асамблеї), покликаного організаційно забезпечити реалізацію народом України його первинного, фундаментального повноваження – прийняття Основного Закону суспільства та держави і внесення відповідних змін до нього.

Здійснити назрілі інституційні перетворення, реалізувати на практиці  концепцію демократичного врядування спроможні тільки кадри з новим світоглядом, з якісно новим рівнем володіння технологією політичної і управлінської діяльності. Презентуючи “Стратегію 2020”, Президент України зазначив: “Судову реформу можна вважати свого роду “передреформою”, як і зміни в сфері держуправління. Вся державна машина підлаштована під корупційні інтереси”.

Сьогодні цілком слушно акцентується увага на питаннях виконання Закону України “Про очищення влади”. Однак далеко не завжди при цьому йдеться про те, ким замінити тих, хто підпадає під дію закону.

Одним із перспективних напрямів підвищення спроможності інституту державної служби на офіційному рівні визнано запровадження компетентнісного підходу до формування державного апарату, а відтак і підготовки кадрів для органів публічної влади.

Ряд зарубіжних і вітчизняних науковців класифікують професійні компетентності таким чином:  знаннєві – у формі наявних знань,  вміннєві –  у формі наявних умінь (навичок) і поведінкові – у формі мотивів, ціннісних установок і навіть психофізіологічних якостей.

При запровадженні компетентнісного підходу відбувається не просто виведення на один рівень зі знаннями і вміннями поведінкових компетентностей, а саме визнання їх як визначальних для забезпечення ефективного використання набутих знань і вмінь.

У системі підготовки кадрів належить багато зробити з метою надання навчальному процесу більшої конкретності і практичної спрямованості. Але проблема не тільки у наявності управлінських знань і умінь, а й у мотивах їх застосування: у світогляді, в культурі управлінського мислення, у філософії управлінської діяльності.

Децентралізація висуває принципово нові вимоги до кадрів органів місцевого самоврядування, до управлінської культури суспільства загалом.

 Без укомплектування органів місцевого самоврядування, передусім на базовому рівні (особливо сільських територіальних громад)  професійними кадрами, такими що керуються принципом служіння, що усвідомлюють не тільки відповідальність за прийняті рішення, а й у цілому свою місію, не дадуть належного результату навіть найдосконаліші моделі територіальної організації влади. Таку ж роль покликана відіграти задекларована Урядом зміна у цілому відношення до кадрів державної служби і служби в органах місцевого самоврядування (щодо статусу службовців, оплати їх праці, ін.).

Практика засвідчує, що без тісної взаємодії з наукою неможлива успішна реалізація реформ. Тому одним із невідкладних завдань є формування на регіональному рівні експертних груп, своєрідних “центрів науки і влади”, покликаних  забезпечити інноваційний характер процесу інституційних змін з урахуванням особливостей конкретних територій і громад.

Утворення ж регіональних робочих груп з підготовки перспективного плану формування територій громад відповідного регіону передбачено Планом заходів щодо реалізації Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади, затвердженим КМ України.

... Серед визначальних чинників сучасної суспільно-політичної  ситуації особливе місце посідають Майдан і війна.

Майдан 2013-2014 рр. був не просто за зміну еліт, а за суверенне право народу самому визначати своє сьогодні і своє завтра.

 Він засвідчив вихід на політичну сцену покоління, чий світогляд формується уже в незалежній Україні. Це покоління зіграло роль своєрідного “пускового механізму” революції гідності, і з впевненістю можна стверджувати, що надалі насамперед воно буде визначати характер суспільного поступу.

Війна завжди загострює почуття справедливості. І мільйони, яких вона прямо чи опосередковано торкнулася, в жодному разі не забажають жити по-старому.

Марущак Володимир Петрович,

д.держ упр., професор,

завідувач кафедри права і законотворчого процесу

Одеського регіонального інституту

державного управління

Національної академії державного управління

при Президентові України

Державне управління – генератор розвитку соціально-економічних процесів

Розвиток державного управління тісно пов'язаний з тими явищами, які відбуваються в ринковій економіці. Актуальність цього зв'язку для сучасної української держави полягає в тому, щоб підвищити ефективність державного управління в регулюванні економічної діяльності та підвищенні стабільності, використовуючи потенціал держави. Варто зауважити, що ця проблематика перебуває на належному рівні наукових досліджень, в той же час, дослідження в цьому напрямку підвищили би дієвість державного управління в регулюванні економічної діяльності та соціальних відносин.

Історичний досвід доводить, що елементи управління виникають ще до суспільно-політичних систем, спочатку в общинному устрої. Управління тут у цілому носить публічний характер, але тісно пов'язане з економічними процесами і, у першу чергу, із природним поділом праці. Саме цей факт та зростання продуктивності праці, а також можливість створення додаткового продукту спричинює відокремлення функції організації в середині племені й виділення окремих осіб і груп, як рада старійшин, по впорядкуванню взаємозв'язків усередині співтовариства та пристосованості до навколишнього середовища. Але все це – зовнішня сторона прояву певного конкретного явища, сутність якого становить управлінність.

Можливість розуміння управлінності як об'єктивного закону розвитку соціально-економічної формації лежить у площині руху економічної матерії. Управлінність перебуває над сутнісними економічними процесами і у тісному взаємозв'язку з ними. Управлінність – це не просто частина самої економічної тканини, а й самостійний шар відносин, які складаються у зв'язку із протіканням економічних процесів. Тому, управління не слід ототожнювати з економікою та відокремлювати від економіки. У цілому, це єдиний процес функціонування виробничих (економічних) відносин.

Об'єктивний характер суспільних законів зв'язується з постійною дією якого-небудь явища незалежно від свідомості людей. Управлінність також не залежить від свідомості

2 людей у тому розумінні, яке існує об'єктивна необхідність, яка змушує людей реалізовувати через свою свідомість дії управлінського характеру. Відмова від такої необхідності рівнозначна краху. Якщо власник засобів виробництва не буде управляти своїм підприємством, то через короткий час воно збанкрутує, якщо держава не буде управляти соціально-економічними процесами, те це призведе спочатку до кризи, а потім – і розвалу самої держави. Тому, закон управлінності - це необхідність усвідомленого регулювання соціально-економічних процесів.

Закон управлінності – це не тільки закон регулювання економічних процесів, а закон суспільного розвитку формації, яка охоплює всю сукупність соціально-економічних відносин. Управлінність оплює не тільки економіку, але й усі сторони суспільства. Під регулюючим впливом управління перебуває наука, міжнаціональні та міжетнічні відносини, політика, оборона, інформація і інші сторони соціального функціонування суспільства. Разом з тим, говорячи про управлінність, не слід абсолютизувати її, тобто використовувати її у всій тканині соціально-економічного життя. Об'єктивна необхідність не означає загальність. Ступінь такого впливу на соціально-економічне життя повинна бути зваженим, оскільки абсолютизування того або іншого явища веде до зворотнього - до його саморуйнування. Питання ж конкретного насичення управлінням тих або інших процесів є питанням конкретики науки та практики управління.

Розвиток управління, як конкретної форми управлінності, дає можливість глибше зрозуміти і самі економічні відносини. У первіснообщинному утворені з його племінною організацією всі соціально-економічні процеси існують спільно, але їх розвиток веде до вибуху, аналогічно тому як виникнення Всесвіту починається з Великого вибуху. Внутрішні зміни в племені починаються із природнього поділу праці. Воно спеціалізувало окремі види роботи та сприяло підвищенню їх ефективності. Крім того, така спеціалізація вела до необхідності координації видів роботи, а тому виділяється такий прошарок, який починає здійснювати управління, яке поширює свій вплив не тільки на економічне життя, але й соціальне. Ефективність праці різко зростає у зв'язку із застосуванням залізних знарядь праці та створюється основа виробництва додаткового продукту. Керуюча каста, яка має привілейоване положення в суспільстві, одержує значний доступ до додаткового продукту та можливість присвоєння його частини. Поступово створюються умови майнової та соціальної нерівності в племені. Плем'я з його громадською організацією входить у протиріччя з фактичною системою економічної й соціальної нерівності. Воно вже не відповідає новому порядку, який фактично існує. І цей процес виражається як розпад первіснообщинного утворення.

з

Взаємодія розподілу праці, управління та додаткового продукту веде до зміни соціально-економічної організації суспільства. Привілейована каста, яка народжувалася, прагнула закріпити новий порядок, який існував. Це привело до виникнення такої соціальної організації, якою є держава. Але держава як явище відривається від економічних відносин і стає соціально-політичною організацією суспільства, яке відбиває інтереси власників засобів виробництва. Перетворення держави в самостійний організм викликає зворотний вплив на управління. Воно також розділяється на державне та економічне управління. Першим займається держава, а другим - власник засобів виробництва. Воно виявляється в різних прошарках соціально-економічного життя, а оскільки воно всмоктується цими різними прошарками соціально-економічної формації, то в цих структурах функціонує самостійно, обслуговуючи ці сфери.

Управління проникаючи в державу, реалізує його сутність. Держава здійснює публічну діяльність, тому і управління носить публічний характер і представлене його виконавчо-розпорядчою діяльністю. У той же час, саме ця діяльність займає більшу частину діяльності держави, тому воно займає в ньому домінуючу роль. Держава виділившись у самостійне явище має значні можливості просторового і часового розвитку, тому в соціально-економічній системі розвивається найбільше інтенсивно. Тому не випадково держави давніх часів мають високий рівень саморозвитку. Управління як невід'ємна частина держави також інтенсивно розвивається разом з ним і тому в давніх державах існували високорозвинені системи державного управління. Алі важливо відзначити, що як єдине явище управління не існує, а представлене відокремленими системами державного і економічного управління, які істотно відрізняються одне від одного, оскільки обслуговують достатньо самостійні і відокремлені сфери.

Регулюючий вплив держави, пов'язаний не тільки з об'єктивним характером державного управління, виходячи з закономірностей розвитку ринкового господарства, але й необхідністю регулювання соціальних наслідків діяльності суб'єктів, що займаються економічною діяльністю. Історично XIX сторіччя та перша половина XX сторіччя, свідчили, що діяльність власників капіталу в цілому носила негативний соціальний ефект. Незадоволення населення соціальними наслідками розвитку капіталізму привело в післявоєнний період другої світової війни ліві уряди до влади в Західній Європі, які намагалися за допомогою державного управління вирішити всі соціально-економічні проблеми суспільства. Однак ця практика виявилася невдалою, бо не спиралася на реальну основу закономірностей економічного розвитку. Прагматики, які прийшли їм на зміну, бачили розвиток ринкового господарства на законах товарного виробництва з розумним державним регулюванням економічних процесів і зняттям негативних соціальних наслідків,

4

що несе в собі ринкова економіка. Широка інтервенція державного управління в соціально-економічні процеси з качану 60-х років дала свої результати - забезпечила швидке зростання економіки розвинених країн і стабілізувала соціальні відносини в суспільстві. Таким чином, державне управління сприяє розвитку ринкової економіки і виступає стабілізуючим чинником соціальних процесів.

Розвиток розподілу праці призводить до розвитку товарності держави. Держава є не тільки регулюючим суб'єктом економічних процесів, але всі більш сама виступає суб'єктом цих відносин в особі державного сектору економіки, а також ринку споживання товарів і послуг. Інтервенція держави в економіку - особлива рису XX сторіччя. Соціально-економічні процеси, що відбуваються у виробничих відносинах, і прогрес продуктивних сил, повз волі втягнули державу в активне регулювання економіки, а також зробили його безпосереднім учасником цих відносин. Ускладнення економічних процесів викликало ускладнення функцій самої держави, а це, у свою чергу, призвело до спеціалізації функцій держави і, особливо, до спеціалізації економічної функції. У свою чергу, розвиток саме цієї функції призвів до її розширення по декільком напрямкам - державне регулювання економіки, розвиток державного ринку товарів і послуг, і утворення державного сектору економіки. Останні два напрямки увійшли складною частиною в ринкову економіку і, таким чином, поширили базу товарного виробництва. Держава у своїй певній частині стала товарною або більш спрощено - ринковою.

Держава серед учасників ринкової економіки є привілейованим суб'єктом у ньому, оскільки, окрім економічної сили та потужності вона ще володіє політичною владою через яку може впливати на суб'єктів економічних відносин. Враховуючи, що держава це специфічний суб'єкт ринкового господарства, то її завданням є відбивання економічних інтересів всього суспільства та вплив на приватні інтереси суб'єктів економічної діяльності так, щоб у більшій ступені підпорядкувати їх суспільним інтересам. Скоординувати і з'єднати їх у єдине ціле можна шляхом державного регулювання економіки. Звідси випливає необхідність самого державного управління в регулюванні економіки та подальшого його удосконалення.

Мамонтова Елла Вікторівна

професор кафедри регіональної політики та публічного адміністрування

ОРІДУ ННАДУ при Президентові України

д. політ.н., професор

Символічний чинник розвитку публічної влади в Україні: історія та сучасність

Побудова відкритої держави, інтегрованої у світові політичні, економічні, науково-технічні, культурні, екологічні процеси, вимагає від суб’єктів політики на шляху реалізації державотворчого проекту та формування національної управлінської парадигми здібності і бажання враховувати та вивчати тенденції світового розвитку, спиратися на них, а також вдосконалювати практику політичного управління на її основі. Однією з таких тенденцій є символізація суспільно-політичних відносин, під якою розуміється перетворення на символ будь-якої дії, що свідомо здійснюється їх суб’єктом. Як специфічна форма непрямої комунікації, символ, будучи невід’ємною складовою духовного, культурного, ідеологічного, політичного життя суспільства, відіграє роль засобу інтеграції та мобілізації людських спільнот. Символи завжди використовувалися при необхідності продемонструвати силу єдності та згуртованості соціальної групи. У концентрованому вигляді вони репрезентують колективні уявлення та водночас вказують на іншу (сакральну) реальність. Тобто, символи не віддзеркалюють соціальну реальність, але стають самою реальністю для спільноти. Так, в основу формування, фіксації та відтворення нації та держави завжди закладено певну систему символоформ та символодій, які через створення національного символічного простору і конкуренцію з символічними універсумами інших культур, держав та геополітичних утворень позначають ареал розповсюдження і рівень захищеності національного та державного суверенітету. Такий величезний креативний потенціал і спроможність народжувати нові смисли, що ведуть до переформатування простору соціально-владних відносин, актуалізують дослідження природи символу як феномену політичної реальності та інструменту політико-управлінського впливу. Адже в умовах парадигмальних зрушень у світосприйнятті сучасного постіндустріального суспільства, коли послаблюються традиційні устої державного регулювання соціально-політичних відносин, знижується інструментальна ефективність політичних інститутів, що відповідають за реалізацію інтегративної та телеологічної функцій політичної системи, та відсутні результативні показники успіху інституційних інновацій у ході політичного реформування, звернення до арсеналу нетрадиційних ресурсів в політиці є насущною вимогою часу.

Враховуючи те, що новітній етап становлення української державності налічує лише третє десятиріччя і на його шляху українське суспільство стикається з труднощами об’єктивного та суб’єктивного характеру, настійність та своєчасність звернення до проблеми формування символічної форми соціальності, виявлення державотворчого потенціалу символу, як інструменту укріплення консолідуючих факторів українського суспільства на шляху подолання кризових ознак перехідного періоду, не викликає сумніву

Як магістральний історичний процес становлення політичної організації суспільства та інститутів публічної влади, державотворення є багатогранним явищем онтологічного порядку, що охоплює усі сфери соціального буття. Звідси, реалізація державотворчого проекту потребує залучення усіх можливих ресурсів, зокрема й неінституційного характеру. Одним з них є ресурс символічний, який ми пропонуємо визначати як сукупність знаково-символічних засобів породження нових смислів та закріплення старих, що застосовуються в якості інструментів структурування соціального простору в цілому та його політико-управлінського сегменту зокрема, а також використовуються з метою загальної організації взаємодій між суб’єктами суспільно-владних відносин. Структуру символічного ресурсу складають комплекси, сформовані згідно з їхнім структурно-функціональним навантаженням, яке вони несуть у процесі державного самовизначення у публічному просторі політики. Кожен із символічних комплексів, через звернення до механізмів символізації, відтворює окрему конститутивну належність держави як політичної організації суспільства, чим забезпечує процес державотворення на різних етапах його розвитку. Іншими словами, у кожному з символічних комплексів відображено окремі ознаки держави: територія, закріплена у певних кордонах; постійне населення, що мешкає на даній території; уряд, визнаний більшістю населення; правомочність вступати у відносини з іншими державними утвореннями.

Найдавнішим символічним комплексом є комплекс ідентифікації, який відповідає за створення колективної ідентичності спільноти як основи нації, зокрема й нації політичної. Він містить такі символічні форми, як мова, національний епос, історичний міф, героїчний пантеон, святковий календар, форми урочистої обрядової символіки, національні символи тотемного походження, символи-фетиші, контекстуалізовані як національні святині тощо. У ході націотворчих процесів усі вищезгадані автономні символічні форми, завдяки спроможності до репрезентації смислів, їх метафоризації та наділення безмежною кількістю значень, перетворюються на структуруючи одиниці національної символосфери - сукупності атомарних символоформ та їх похідних, об’єднаних у національну картину світу. Через відтворення принципу спадкоємності національна символосфера забезпечує стабільність існування колективу у соціальному просторі та часі, й, водночас, відповідає за адаптацію нових смислів та їх символічні проекції до параметрів функціонування системи. Відзначимо у цьому зв’яжу, що політична нація є визначальним продуктом політичної системи, а її формування - неодмінною умовою реалізації державотворчого проекту.

Не менш важливу роль у процесі становлення держави відіграє визнання населенням публічної влади, яке у символічному просторі політики забезпечує комплекс легітимації. Зауважимо, що легітимація, як процес визнання політичного порядку на основі прийнятої у суспільстві системи цінностей та норм колективного існування, вимагає публічного режиму протікання. Саме тому, утвердження легітимності відбувається у просторі публічного дискурсу політики, серед структур якого найважливішим джерелом формування політичної спільноти та інститутів панування виступають символічні проекції політичних ідентичностей. В ході історичного розвитку на їх основі і сформувався символічний комплекс легітимації, за допомогою якого у багаторівневому соціальному організмі відбуваються обґрунтування політичного порядку, виправдання наявності соціальної ієрархії та гармонізація соціальних відносин. Смисловою домінантою даного комплексу є фігура правителя, яка на певних етапах соціо- та політогенезу уособлювала в собі саму ідею влади. Звідси його структурну основу складає група комбінаторних символів панування (регалії, інсігнії, перформативи, ритуали тощо). Втім, зазначимо, що легітимаційний механізм будь-якої події, яка відбувається у форматі публічності, спрацьовує максимально повно тільки за умов приведення до єдиного символічного знаменника усіх різновидів символів панування. Еталоном такої події є церемонія посвячення у владу та її сучасний еквівалент - церемонія інавгурації, формат та ідеологія якої задають параметри усього символічного комплексу легітимації.

 На основі виявлення сутнісної спорідненості інавгурації з процедурами коронації та інтронізації можна довести її генетичний зв’язок з обрядом сакралізації. Не випадково, що з подачі США у більшості сучасних республіканських країн світу інавгурація президента перетворилася на частину «громадянської релігії».

Структуруючим ядром громадянської символосфери виступають символи державного суверенітету - державні прапор, герб, девіз та гімн, які разом складають символічний комплекс атрибуції (остаточно сформувався у сер. XIX ст.). Кожний з цих державних символів виконує свою особливу місію, а разом вони створюють цілісний семантичний текст, вплетений у публічний дискурс політики. Будучи утворенням знакового характеру, даний комплекс трансформується разом із змінами духовних пріоритетів, ціннісних орієнтирів суспільства та відбиває системні перетворення у його політичній сфері.

Наприкінці зазначимо, що як квінтесенція політичних ідеалів і цінностей, символ є потужним інструментом їх пропаганди та утвердження. Однак, з огляду на те, що за своєю природою символи можуть відігравати як стабілізуючу, так і деструктивну роль, звернення до практик символізації у процесі реалізації державної політики повинно бути вкрай обачливим. Грамотне використання інтегративного, мобілізаційного та соціокомунікативного потенціалу символу мінімізує витрати держави на досягнення у суспільстві консенсусу, що і складає сутність його функціонального навантаження, яке він несе у державотворчому процесі в цілому та розвитку публічної влади зокрема.