Мамонтова Елла Вікторівна

професор кафедри регіональної політики та публічного адміністрування

ОРІДУ ННАДУ при Президентові України

д. політ.н., професор

Символічний чинник розвитку публічної влади в Україні: історія та сучасність

Побудова відкритої держави, інтегрованої у світові політичні, економічні, науково-технічні, культурні, екологічні процеси, вимагає від суб’єктів політики на шляху реалізації державотворчого проекту та формування національної управлінської парадигми здібності і бажання враховувати та вивчати тенденції світового розвитку, спиратися на них, а також вдосконалювати практику політичного управління на її основі. Однією з таких тенденцій є символізація суспільно-політичних відносин, під якою розуміється перетворення на символ будь-якої дії, що свідомо здійснюється їх суб’єктом. Як специфічна форма непрямої комунікації, символ, будучи невід’ємною складовою духовного, культурного, ідеологічного, політичного життя суспільства, відіграє роль засобу інтеграції та мобілізації людських спільнот. Символи завжди використовувалися при необхідності продемонструвати силу єдності та згуртованості соціальної групи. У концентрованому вигляді вони репрезентують колективні уявлення та водночас вказують на іншу (сакральну) реальність. Тобто, символи не віддзеркалюють соціальну реальність, але стають самою реальністю для спільноти. Так, в основу формування, фіксації та відтворення нації та держави завжди закладено певну систему символоформ та символодій, які через створення національного символічного простору і конкуренцію з символічними універсумами інших культур, держав та геополітичних утворень позначають ареал розповсюдження і рівень захищеності національного та державного суверенітету. Такий величезний креативний потенціал і спроможність народжувати нові смисли, що ведуть до переформатування простору соціально-владних відносин, актуалізують дослідження природи символу як феномену політичної реальності та інструменту політико-управлінського впливу. Адже в умовах парадигмальних зрушень у світосприйнятті сучасного постіндустріального суспільства, коли послаблюються традиційні устої державного регулювання соціально-політичних відносин, знижується інструментальна ефективність політичних інститутів, що відповідають за реалізацію інтегративної та телеологічної функцій політичної системи, та відсутні результативні показники успіху інституційних інновацій у ході політичного реформування, звернення до арсеналу нетрадиційних ресурсів в політиці є насущною вимогою часу.

Враховуючи те, що новітній етап становлення української державності налічує лише третє десятиріччя і на його шляху українське суспільство стикається з труднощами об’єктивного та суб’єктивного характеру, настійність та своєчасність звернення до проблеми формування символічної форми соціальності, виявлення державотворчого потенціалу символу, як інструменту укріплення консолідуючих факторів українського суспільства на шляху подолання кризових ознак перехідного періоду, не викликає сумніву

Як магістральний історичний процес становлення політичної організації суспільства та інститутів публічної влади, державотворення є багатогранним явищем онтологічного порядку, що охоплює усі сфери соціального буття. Звідси, реалізація державотворчого проекту потребує залучення усіх можливих ресурсів, зокрема й неінституційного характеру. Одним з них є ресурс символічний, який ми пропонуємо визначати як сукупність знаково-символічних засобів породження нових смислів та закріплення старих, що застосовуються в якості інструментів структурування соціального простору в цілому та його політико-управлінського сегменту зокрема, а також використовуються з метою загальної організації взаємодій між суб’єктами суспільно-владних відносин. Структуру символічного ресурсу складають комплекси, сформовані згідно з їхнім структурно-функціональним навантаженням, яке вони несуть у процесі державного самовизначення у публічному просторі політики. Кожен із символічних комплексів, через звернення до механізмів символізації, відтворює окрему конститутивну належність держави як політичної організації суспільства, чим забезпечує процес державотворення на різних етапах його розвитку. Іншими словами, у кожному з символічних комплексів відображено окремі ознаки держави: територія, закріплена у певних кордонах; постійне населення, що мешкає на даній території; уряд, визнаний більшістю населення; правомочність вступати у відносини з іншими державними утвореннями.

Найдавнішим символічним комплексом є комплекс ідентифікації, який відповідає за створення колективної ідентичності спільноти як основи нації, зокрема й нації політичної. Він містить такі символічні форми, як мова, національний епос, історичний міф, героїчний пантеон, святковий календар, форми урочистої обрядової символіки, національні символи тотемного походження, символи-фетиші, контекстуалізовані як національні святині тощо. У ході націотворчих процесів усі вищезгадані автономні символічні форми, завдяки спроможності до репрезентації смислів, їх метафоризації та наділення безмежною кількістю значень, перетворюються на структуруючи одиниці національної символосфери - сукупності атомарних символоформ та їх похідних, об’єднаних у національну картину світу. Через відтворення принципу спадкоємності національна символосфера забезпечує стабільність існування колективу у соціальному просторі та часі, й, водночас, відповідає за адаптацію нових смислів та їх символічні проекції до параметрів функціонування системи. Відзначимо у цьому зв’яжу, що політична нація є визначальним продуктом політичної системи, а її формування - неодмінною умовою реалізації державотворчого проекту.

Не менш важливу роль у процесі становлення держави відіграє визнання населенням публічної влади, яке у символічному просторі політики забезпечує комплекс легітимації. Зауважимо, що легітимація, як процес визнання політичного порядку на основі прийнятої у суспільстві системи цінностей та норм колективного існування, вимагає публічного режиму протікання. Саме тому, утвердження легітимності відбувається у просторі публічного дискурсу політики, серед структур якого найважливішим джерелом формування політичної спільноти та інститутів панування виступають символічні проекції політичних ідентичностей. В ході історичного розвитку на їх основі і сформувався символічний комплекс легітимації, за допомогою якого у багаторівневому соціальному організмі відбуваються обґрунтування політичного порядку, виправдання наявності соціальної ієрархії та гармонізація соціальних відносин. Смисловою домінантою даного комплексу є фігура правителя, яка на певних етапах соціо- та політогенезу уособлювала в собі саму ідею влади. Звідси його структурну основу складає група комбінаторних символів панування (регалії, інсігнії, перформативи, ритуали тощо). Втім, зазначимо, що легітимаційний механізм будь-якої події, яка відбувається у форматі публічності, спрацьовує максимально повно тільки за умов приведення до єдиного символічного знаменника усіх різновидів символів панування. Еталоном такої події є церемонія посвячення у владу та її сучасний еквівалент - церемонія інавгурації, формат та ідеологія якої задають параметри усього символічного комплексу легітимації.

 На основі виявлення сутнісної спорідненості інавгурації з процедурами коронації та інтронізації можна довести її генетичний зв’язок з обрядом сакралізації. Не випадково, що з подачі США у більшості сучасних республіканських країн світу інавгурація президента перетворилася на частину «громадянської релігії».

Структуруючим ядром громадянської символосфери виступають символи державного суверенітету - державні прапор, герб, девіз та гімн, які разом складають символічний комплекс атрибуції (остаточно сформувався у сер. XIX ст.). Кожний з цих державних символів виконує свою особливу місію, а разом вони створюють цілісний семантичний текст, вплетений у публічний дискурс політики. Будучи утворенням знакового характеру, даний комплекс трансформується разом із змінами духовних пріоритетів, ціннісних орієнтирів суспільства та відбиває системні перетворення у його політичній сфері.

Наприкінці зазначимо, що як квінтесенція політичних ідеалів і цінностей, символ є потужним інструментом їх пропаганди та утвердження. Однак, з огляду на те, що за своєю природою символи можуть відігравати як стабілізуючу, так і деструктивну роль, звернення до практик символізації у процесі реалізації державної політики повинно бути вкрай обачливим. Грамотне використання інтегративного, мобілізаційного та соціокомунікативного потенціалу символу мінімізує витрати держави на досягнення у суспільстві консенсусу, що і складає сутність його функціонального навантаження, яке він несе у державотворчому процесі в цілому та розвитку публічної влади зокрема.